Людмила Панащук, заслужений працівник культури України, приїхала в Рівне з Молдови. Розмовляла російською мовою, та коли познайомилася з чоловіком Миколою Панащуком у «Текстильнику», почала вчити українську. Це було у серпні 1976-го. Відтоді вони разом були і на роботі, і вдома.
Микола Панащук уже на заслуженому відпочинку, а Людмила Олександрівна й досі керівник найпершого творчого колективу міського палацу культури. Її «Ладоньки» виховали майже 4 тис. рівнян, бо у цій музично-естетичній студії міста уже навчаються онуки перших вихованців пані Людмили.
- Людмило Олекасандрівно, як Ви познайомилися із своїм чоловіком?
- Це був серпень 1976-го. Я прийшла влаштовуватись на роботу. У коридорі «Текстильника» мене зустрів Микола. Запитала, як пройти до директора. Він мене провів до кабінету Василя Федоровича Прокопчука, а заодно й у спільне життя... Микола був з бородою. Солідний. Серйозний. У мене й думки не було, що ми можемо колись бути разом.
- Через скільки часу одружилися?
- Через рік. 28 травня 1977-го. Для працівників палацу це був сюрприз, бо зустрічалися так, щоб ніхто не знав.
- Зі скількома директорами Ви працювали у «Текстильнику»?
- За 45 років у «Текстильнику» змінилося аж 12 директорів. Директором був і мій чоловік. Але найбільше чомусь запам’ятався Віктор Рачицький. За його директорства був перший творчий підйом палацу. Він зумів згуртувати творчих людей. Ми робили гарні проекти, вистави. Саме тоді була започаткована студія «Ладоньки».
- Які проекти найбільше запам’яталися?
- «Ранкова зірка» Юрія Ніколаєва.
- Шоу Юрія Ніколаєва, який відкрив багатьох зірок естради завдяки популярному дитячому музичному конкурсу, відбувалося у Рівному?
- Так. У наш «Текстильник» приїжджав Юрій Ніколаєв і проводив найпопулярніший на той час конкурс для дітей. Ми тоді з Людмилою Супонькіною його зустрічали. Навіть меблі з дому приносили, щоб у палаці було красиво. Частували кавою… Разом із Супонькіною ми зробили багато творчих проектів. Тоді ж було лише п’ять творчих колективів: «Ладоньки», «Едельвейс», «Горинь» і два духові оркестри. Ми були і продюсерами, і сценарії писали… Кожного року робили благодійні концерти для дітей-сиріт.
- Хто з рівнян, Ваших випускників, тепер приводить онуків на заняття у «Ладоньки»?
- Курилюки, Трофімчуки, Платонови, Величко… Оля Жогло зараз хореограф в «Ладоньках». А з родини Свиридюків аж п’ятеро дітей пройшли через «Ладоньки». Сьогоднішні покоління, які не розлучаються з міським палацом культури, це - родини Андрієнко, Липські, Геми, Турко, Кондратюків…
- Що означає для Вас міський палац культури?
- Для мене міський палац культури – це другий дім, моя сім’я… Це мої неприємності, помилки, прем’єри… Це моє щастя! А Ви знаєте, що моє дівоче прізвище Щаслива?
- Ні. Ви серйозно?- Серйозно я Щаслива. Моє дівоче прізвище Щаслива… І я вдячна батькам, що завдяки цьому прізвищу мушу завжди бути щасливою.. А щаслива, бо маю два чудових сини, чудових невісток, і трьох онуків. Маю будинок і гарний квітник. Що й досі працюю з моїми «Ладоньками». Що вивчила українську мову. А почала вчити українську, бо дуже любила свого чоловіка. Він завжди розмовляв українською.